Сьогодні розповідаємо про досягнення та боротьбу жінок в історичному контексті.

Дата: 08.03.2024 20:27

Кількість переглядів: 62

Про жінок, які захищають Україну від агресора та героїчно боронять нашу державу на передовій. Про активісток руху спротиву, про політув'язнених, правозахисниць, громадських діячок та активісток, дружин, матерів та сестер політв’язнів, про мисткинь, які своїми працями висвітлюють важливі теми, щоб обличчя жіночого спротиву в Криму було впізнаним, а голоси хоробрих та відданих жінок були почуті.

Читайте більше про історії жінок

Муміне Муртаза-Карабаш, учасниця кримськотатарського національного руху та багатодітна мати, нагороджена орденом “Материнська слава” ІІ ступеня

Ще 1944 року її разом із сестрою радянська влада депортувала з рідного Криму в Узбекистан, проте довгі роки Муміне мріяла про повернення додому: "Ми бачили такі страждання, але я жодного разу не викреслила із серця Крим. Гори, сади, Чорне море, Ускут – ми мріяли повернутися до Криму”. У 1968 році вона разом з чоловіком вирішила переїхати на півострів. На той час вони вже мали 7 дітей. Після повернення додому сім’я одразу ж зіштовхнулася з переслідуваннями зі сторони радянської влади, яка наказала їм залишити півострів протягом трьох днів. Їх знову депортували до Узбекистану, однак через 12 днів вони повернулися.

Намагаючись уникнути депортації, родина жила в аеропортах, парках, на вокзалі. Врешті-решт опинилися в Перекопську районі, де їх прийняв знайомий. У 1970 році у подружжя народилася восьма дитина, хлопчик, якого назвали Ватан, що означає Батьківщина. Будинок який придбала родина в одне зі своїх повернень місцева “влада” відібрала силою. Жінці та чоловіку довелось пережити багато труднощів. Певний час вони жили з дітьми навіть у землянці. Їх не брали на роботу, дітей до школи. Чоловік Муміне навіть написав листи до різних структур та органів з вимогою прописати родину в Криму, в іншому випадку він погрожував чиновникам самоспаленням. Пройшовши нелегкий шлях, тільки після 1987 р. Муміне Муртаза-Карабаш нарешті повернулася до рідного Ускуту, розташованого на південному узбережжі Криму. Померла цьогоріч у окупованому Криму. Їй було 93.

Айше Сеітмуратова, журналістка, історикиня, ветеранка кримськотатарського національного руху

Через свою активну діяльність та боротьбу за права кримських татар неодноразово зазнавала тиску від радянської влади. 1966 року її незаконно заарештували та відправили у слідчий ізолятор Лефортовської в'язниці. У червні 1971 року була знову заарештована і засуджена до 3 років позбавлення волі. Відбувала термін у мордовських таборах Барашево і Явас. Була звільнена в 1974 році без права наукової і викладацької діяльності, але й надалі продовжувала брати участь у національному русі. Через свою активну діяльність Айше була змушена покинути СРСР та емігрувати. За десятиліття еміграції вона стала громадською діячкою світового масштабу: брала участь у багатьох міжнародних конференціях із захисту прав людини, виступала з доповідями про становище кримських татар на форумах і конференціях: в Лондоні (1980), Парижі (1980), Куала-Лумпурі (1981). Зустрічалася з лідерами різних країн світу. Двічі президент США Рональд Рейган запрошував її у Білий дім. Вона стала першою мусульманкою, запрошеною на аудієнцію з цим президентом.

У 1990 році зустрічалася з президентом Туреччини Тургутом Озалом. Айше брала участь в діяльності міжнародних громадських організацій, зокрема Amnesty International, “Міжнародна федерація за права людини”, “Американська Гельсінська група”, “Центр за демократію в СРСР” тощо. Виступала в парламентах Канади, Англії, Італії, Туреччини, Франції, в Конгресі США, читала лекції в університетах різних країн. На початку 1990-х Айше повернулася до Криму. У 1992—1993 роках вона роздавала допомогу жінкам і дітям, дитячий одяг.

У 1997 році опублікувала брошуру під назвою “Національний рух кримських татар”. Згодом заснувала благодійний фонд, який опікувався самотніми людьми похилого віку, людьми з інвалідністю, багатодітними сім'ями. Самостійно побудувала пансіонат для самотніх людей похилого віку, що відкрився в 2001 році.

Марія (“Сакура”), військовослужбовиця, родом з Криму. Пішла добровольцем до ЗСУ у 2023 році. Наразі вона служить в аеророзвідці у складі 121-ої окремої бригади територіальної оборони (121 ОБрТрО) на Херсонщині

Дівчина свідомо намагалася потрапити у підрозділ, який воює саме на південному напрямку, адже мріє бути в рядах тих, хто перший зайде звільняти її рідний Крим. Шлях до війська для Марії був довгий, але врешті вона досягла своєї мети та зараз служить у 121 ОБрТрО. До початку повномасштабного вторгнення Росії вона перебувала за кордоном разом з дочкою та матір’ю. Та почати нове життя там так і не змогла.

“Порожнеча всередині, яку ти відчуваєш, коли знаходишся дуже далеко від дому, коли там відбуваються такі події, вона сильніша за будь-які обставини. Тоді я пережила дуже складний депресивний період. Мене тягнуло в Україну”, — розповідає “Сакура”. По приїзду до України, Марія здійснила свою першу поїздку на Донеччину, а після цього одразу й другу. І вже тоді, весною 2023 року, дівчина прийняла рішення доєднатися до війська. Сьогодні Марія бореться за те, щоб її донечка Аліса жила у вільній країні. Щоб вона мала можливість повернутися до рідного Криму.

Ірина Данилович, медсестра, громадянська журналістка

Окупанти затримали Ірину навесні 2022 року та незаконно засудили до майже 7 років позбавлення волі. Їй погрожували, шантажували та змушували зізнаватись в тому, чого вона насправді не робила. Зараз Ірина знаходиться у російській колонії, в неї погіршується здоров’я через відсутність якісної та своєчасної медичної допомоги. Повна втрата слуху на ліве вухо, позбавлення можливості приймати необхідні ліки, страждання від нападів головного та вушного болю – те, що доводиться зараз переживати Ірині. Та попри жахливі умови утримання та знущання окупантів вона продовжує підтримувати Україну та вірити в те, що скоро повернеться додому.

До затримання Ірина Данилович працювала медсестрою в центрі реабілітації “Малахіт” в Коктебелі, вела сторінку в соцмережах, а також кілька блогерських колонок, присвячених правам медпрацівників і проблемам охорони здоров’я в окупованому Криму. Ірина була однією з перших кореспонденток “Кримського процесу”; підтримувала в “судах” кримськотатарських активістів; готувала матеріали для редакції “Інжир-медіа”; підтримувала медиків-активістів, фіксувала порушення прав в умовах окупації та захищала права медпрацівників через свою діяльність у профспілковому русі медиків та власному проєкті “Кримська медицина без обкладинки”.

За висвітлення проблем системи охорони здоров’я, злочинів окупантів, а також за захист та просування прав медичних працівників в окупованому Криму окупаційний “суд” засудив Ірину до майже 7 років позбавлення волі та штраф у розмірі 50 тисяч рублів. Її викрали дорогою додому з роботи, вночі на вулиці заштовхали в автомобіль. Ірину етапували до Краснодарської жіночої виправної колонії №7 у Зеленокумську, що в Ставропольському краї РФ.

Навіть через ґрати Ірина Данилович продовжує чинити спротив окупантам та підтримувати Україну. Пісня “Я вільний!” у виконанні Ірини Данилович є символом непокори та боротьби, яка так не подобається окупантам. А тату на її тілі з надписом “Freedom is our religion” є не просто словами, а життєвим кредом.

Леніє Умерова, 25-річна кримська татарка, яку окупанти незаконно затримали у грудні 2022 року під час спроби дівчини відвідати хворого батька в окупованому Криму

Її звинуватили в нібито “порушенні правил перебування на території біля державного кордону” й затримали. Однак, за декілька місяців їй було сфабриковано нову справу – звинувачення у шпигунстві. Головною причиною цих політичних переслідувань із боку РФ постає наявність у Леніє українського паспорту: дівчина відмовилася у 2014 році отримувати російські документи та переїхала на материкову частину України. Російський суд укотре залишив Леніє під вартою, цього разу до 4 травня 2024 року. Кримській татарці загрожує до 20 років ув’язнення, а її справу засекретили. Навіть у неволі Леніє продовжує опір окупантам, не дозволяючи їм психологічно себе зламати.

Галина Довгопола, уродженка Криму, пенсіонерка, яку незаконно затримала РФ у листопаді 2019 року, звинувативши її в нібито “державній зраді”

Жінка перебуває у неволі та скаржиться на жахливі умови утримання й відсутність медичної допомоги. 27 березня цього року Галині буде 69 років. Вона є однією із найстарших політичних в’язнів, яких утримує Росія. Уся справа Галини є сфабрикованою — насправді пенсіонерку переслідують із політичних причин. Жінка від початку окупації Росією півострова залишалася з чіткою проукраїнською позицією та відкрито критикувала окупантів. Наразі незаконно засуджену пенсіонерку тримають у ВК-1 у Владимирській області РФ. Жінка є втіленням стійкості та відважності, оскільки попри нелюдське поводження з нею та жахливі умови утримання, вона досі зберігає оптимізм та мріє повернутися до рідних. Ні тортури, ні катування та знущання окупантів не зламали дух політув’язненої. У своїх листах вона висловлює надію на краще та ділиться любов’ю до України.

Дружини та матері політв’язнів, які продовжують боротьбу за звільнення своїх найрідніших, підтримують родини політв’язнів в окупованому Криму.

Жінки, які займаються адвокаційною, правозахисною, журналістською діяльністю. Серед них, зокрема, Лютфіє Зудієва, правозахисниця об’єднання “Кримська солідарність”, журналістка українського медіа “Ґрати”.

“Зла мавка” – жіночий рух спротиву, який об’єднує понад сто його учасниць на окупованих територіях України

Це сміливі жінки, які щодня чинять опір російським окупантам. Активістки працюють як онлайн, так і на місцях — на окупованих Росією територіях України. Активістки, ризикуючи власною безпекою, розповсюджують в окупованих містах плакати, листівки й інші матеріали на знак українського спротиву та захисту своїх прав. “Злі мавки” послуговуються обмеженістю окупантів, які не підозрюють, що жінки можуть відігравати активну роль в опорі

Лія Достлєва, Юлія По, Еміне Зіятдінова, Алевтина Кахідзе, Марія Куліковська — сучасні українські мисткині

Працюють з темою Криму, висвітлюють у своїх роботах досвіди життя в окупації та історії людей, які були змушені покинути свої рідні домівки після окупації та які чинять спротив окупантам сьогодні. Роботи мисткинь стали частиною мистецької виставки “ЛОМИКАМІНЬ. Жіночий спротив у Криму”, мета якої — привернути увагу громадськості до історій жінок, яких незаконно ув’язнили за підтримку України; вшанувати силу та відважність дружин політв’язнів, а також тих, хто щоденно чинить спротив окупантам, демонструючи боротьбу за свої права та свободи. Виставка спрямована на те, щоб показати, що опір громадян України в Криму триває, та з кожним днем набирає все більших обертів. Більше про виставку на сайті https://lomykamin.crimea-platform.org/

Ми віддаємо шану кожній. Дякую вам за те, що не здаєтесь.